«Іноді так допечуть, що хочеться на фронт». Військовослужбовець ТЦК про службу на передовій і в тилу

За його словами, сьогодні військовослужбовців центрів комплектування роблять винними в недоліках мобілізаційної політики. Їх сприймають як хитрунів, що знайшли собі в тилу теплі посади, а воювати посилають інших. Тоді як більшість із них пройшли війну й мають право не ховати очей від військовозобовʼязаних та їхніх родин.

Ми розмовляємо з Олександром про його війну, роботу в ТЦК, про беззахисність його колег перед агресією співгромадян і диверсіями ворогів.

Пропав безвісти?

Олександрові — 39 років. Свого часу він закінчив Луганський університет внутрішніх справ, працював слідчим. Але 2016 року вирішив змінити своє життя — підписав контракт із Збройними силами України. Три роки служив у 181 окремому батальйоні матеріального забезпечення.

«Моя посада була — оператор-навідник взводу охорони. Ми супроводжували вантажі до зони АТО: боєприпаси, медикаменти, продукти, обладнання — усе, що необхідно бійцям для виконання бойових завдань. Були й багатомісячні відрядження до зони АТО на Донеччині. Пам’ятаю, як у Володарську на нас так косо дивилися місцеві мешканці, що ми по одному й не ходили. Тамтешні жінки про своїх чоловіків казали: “воює”. Запитаєш, де, то відповідь буде: “на тій стороні”», — згадує Сашко.

У 2019 році його перевели служити у військкомат Ємільчинського району на Житомирщині. А в листопаді 2023 він став головним сержантом роти 407 окремого стрілецького батальйону і менш ніж за тиждень опинився в Авдіївці. Перед тим бойовий вишкіл на полігоні боєць Бондарчук проходив аж у 2016 році.

«Але я ж мав досвід АТО, і курсантом університету жив у казармах, проходив спецпідготовку — вважайте, був готовий до бою», — сміється Сашко.

Десь місяць він воював у районі авдіївських дач — військові оглядачі тоді казали, що наші бійці конче мусять не пропустити росіян далі цих дач, щоб не відкрити їм шлях до центру Авдіївки. От Сашко з хлопцями й не пропускав. Потім контузія, шпиталь, опісля знову бої на Авдіївському коксохімі.

Якось довго не виходив на звʼязок, дружина почала телефонувати командирам. Їй відповіли, що інформації про Олександра немає. 

«Ми були придані до 110 бригади, чужий для неї підрозділ, там на нас не дуже й увагу звертали. А обстановка така, що в бригаді не дуже й орієнтувалися, хто на яку позицію зайшов. Звʼязку не було, дружина дуже переживала. Уявіть: саме в цей час її брат у комі після важкого поранення у шпиталі був, і тут від мене ніякої звістки. Коли вдалося вийти до своїх, я їй зателефонував, це 8 січня саме було, 2024 року. І цього дня помер її брат. Такі збіги… Я після виходу свої речі знайшов у старшини — мій рюкзак лежав у купі з рюкзаками двохсотих. Витяг його, обтрусив — і далі війна», — розповідає Сашко.

Тричі двохсотий

Кажуть, люди, яких помилково вважали померлими, будуть жити довго. Сашко має прожити дуже довго, адже його тричі вважали загиблим.

Вперше — в Авдіївці. Їх було четверо на позиції. Один боєць піднявся на другий поверх будівлі, Сашко з двома побратимами залишився внизу. Під час бою почув на другому поверсі перестрілку, вигуки росіян, подумав, що побратим, який там був, загинув. Тоді ж був убитий і товариш поруч. Олександр доповів, що в групі двоє загиблих. А тим часом побратим із другого поверху дивом вибрався, дістався умовної точки збору й доповів, що Сашко та хлопці, які були з ним, загинули.

Два інші випадки трапилися вже на Покровському напрямку, куди Олександра перевели після Авдіївки бійцем 110 бригади. Добропілля, Мирноград, Олександрівка — бої, втрати й знову бої, коли на позиції у ролі бійців виходять уже і ротний, і взводні — бо більше нікому виходити й тримати ті позиції. А як приходило поповнення, то, за словами Сашка, часто не встигали навіть із цими бійцями познайомитися, як вони йшли в мінус. І тоді в доповіді командирам називали загиблих за позивними — щоб десь там уже у штабі розбиралися, хто загиблий і звідки він. Так втрачали побратимів, навіть не знаючи, кого ж поруч із тобою вбили.

«Під Олександрівкою був момент, коли я знайшов собі прикриття за пеньком — потім розгледів, що він трухлявий такий, ненадійний. А за пару метрів від мене — дерева, там більш-менш можна було заховатися. І щойно я переповз, як у мій пеньок прилетіло, а на місці, де я сидів, — вирва. І старший по рації передає, що я двохсотий. Я був на відстані десь п’ять метрів від своїх, але вони мене не могли розгледіти — там уже все навколо було таке перебите й переоране снарядами, що визначити, де хто, можна було тільки за голосом. А хлопці побачили вирву, і подумали, що вже нікому голос подавати», — згадує Олександр. 

Утретє прилетіло саме в те місце, де лежав Сашків рюкзак, із якого він за мить до того діставав боєкомплект і цигарки: 

«БК в окопі засипало землею. Якщо його зарядити, то заклинює автомат. Тому я пішов до рюкзака. То взагалі смішно трохи було: через вибух у мене й у взводного розірвало барабанні перетинки, ми нічого не чуємо, тільки жестами спілкуємося. Ну після прильоту по моєму рюкзаку взводний мені жестами показав, хто я такий».

Бої під Олександрівкою Сашко пам’ятатиме, скільки житиме. І до того в нього було багато контузій, але ж не таких убивчих. Він зі своїм взводним мав позицію на перехресті двох посадок, росіяни їх штурмували по 5-7 разів на день, і якоїсь миті, за словами Сашка, почали так жахкати по позиції мінометами й скидами з дронів, що аж дерева лягали.

«Там уже не можна було й розібрати, чим нас обстрілюють. Взводного вибуховою хвилею кинуло на стінку окопу, він аж прилип до неї. А я стояв ближче до виходу, то мене викинуло назовні й кинуло спиною на бруствер, ще й гілляка якась, зрізана уламком, по голові добряче гепнула — і шолом не захистив. Я себе обмацав — руки-ноги цілі. Але контузія дуже важка, розірвані перетинки через акубаротравму, і хребет я добряче пошкодив. У мене вже після Авдіївки гіпертонія була — тиск 200 на 100, мені його трохи збили — десь до 170. Я з таким і воював на Покровському напрямку. І зараз з таким живу — як він починає падати, то і я падаю. Після Олександрівки здоровʼя взагалі стало ні к чорту. Он і виразка відкрилася, у лікарні мусив лежати», — говорить Сашко.

За висновком лікарів, чоловік тепер придатний до служби в ТЦК, військових навчальних закладах, у підрозділах матеріального забезпечення. У бойових частинах — тільки за власним бажанням.

«Я зі своїм хребтом і 20 метрів у броніку вже не пройду, і тиск цей високий доконує. Але, чесно кажучи, у ТЦК буває так нестерпно через ставлення людей до нас, що іноді й проскакує в голові думка повернутися на фронт», — ділиться Олександр.

Образливе слово «тецекашник»

На службу в ТЦК він повернувся в листопаді 2024 року — рівно рік воював у бойових частинах. Нині його офіційна посада — оператор відділення документального забезпечення. Тобто формально має працювати за компʼютером і мати справу з документами й поштою. Насправді ж доводиться постійно спілкуватися з військовозобовʼязаними та їхніми родичами — це наразі вибухонебезпечний контингент. А тут і без них нерви напружені — хтось різко хряпне дверима, вже починає колотити, психіка до мирного життя ще не вповні адаптувалася.

Йому доводиться розносити людям сповіщення про загибель їхніх рідних, сповіщення про мобілізацію. От днями треба було в одному селі повідомити батькам про смерть сина — хлопчик зовсім, 23 роки, офіцер, який от щойно випустився з військового вишу. Олександр зайшов у двір, привітався, сказав, що прийшов із поганою новиною…

«Ніхто з наших не хотів везти цього сповіщення, я повіз — треба ж комусь це зробити. Важко носити сповіщення про загибель, важко носити сповіщення про мобілізацію. Але все залежить від того, у яку сімʼю приходиш. Якщо загинув доброволець — одне, а якщо мобілізований, то конфлікт може бути капітальний. Родичі звинувачують, що це ж ТЦК його силою забрав і ТЦК винний. Або звинувачують, що ти от живий, а він загинув. Усяке бувало. А з мобілізаційними повістками — тут якщо, м’яко кажучи, виникають розбіжності в поглядах на війну в сімʼї і працівника ТЦК, то буде проблема. Бо службовець після фронту й важкого поранення, якому ще по-доброму треба лікуватися, а його ображають та обзивають, може й зірватися. Я особисто, коли починаються якісь словесні перепалки, відходжу убік — не маю сили на конфлікти, нехай поліціянт чи старший групи заспокоює цих людей», — ділиться Олександр.

Після фронту Бондарчук спочатку радів, що буде мати спокійну роботу з людьми — так, як до повномасштабної війни, коли військкомати були звичайною державною установою, куди люди приходили розв’язати питання з документами, соціальним супроводом, особистими обставинами. Коли працівників військкомату сприймали не як ворогів, а як людей, які допомагають розв’язати проблему. Або як у 2022 році, коли військкомати мали справу з добровольцями. Але поки Олександр воював, ситуація змінилася.

«Тепер із нас зліпили ворогів для своїх же людей. З’явилося оце слово “тецекашник”. Ми не встигаємо приїхати в якесь село, як інформація про нас уже з’явилася в місцевих інтернет-групах. Уже через 20 хвилин чоловіки призовного віку поховалися й втекли — немов від облави. Деякі починають мені говорити, що я порушую їхні конституційні права, чому я прийшов до них, а не до сусіда, чого не ловлю тих, хто тікає за кордон. Люди не розуміють, що справа особового складу ТЦК — оповістити їх, оформити документи тощо. Вони роблять нас відповідальними за війну, діряві кордони, медичні висновки тощо, вони саме на нас зганяють злість, бо ми під рукою», — зауважує Олександр Бондарчук.

Він вважає помилкою, що сповіщення зобовʼязані розносити військовослужбовці ТЦК, а не представники місцевої влади:

«Я розумію: секретарям сільрад важко з таким іти до кума чи свата, вони живуть у цьому самому селі, їм страшно, що односельці хату спалять. Тому це зобовʼязали робити військовослужбовців ТЦК. І ми мусимо йти. Іноді ж навіть до бійок доходить із деякими громадянами».

На його думку, держава має достатньо важелів впливу, аби полегшити роботу ТЦК. Приміром, спонукати ухилянтів до співпраці із центрами комплектації через блокування їхніх зарплатних карток, мобільного звʼязку тощо. 

Були в АТО чи на повномасштабці

До військової форми не причепиш папірець із переліком бойових операцій, у яких брав участь. У Ємільчино знають, що Сашко воював, у ближніх селах теж щось чули, але для більшості мешканців Звягельського району Олександр Бондарчук — той, що пішов служити в ТЦК, аби уникнути фронту. Можливо, справді було б доцільно на сайтах ТЦК розповідати бойові біографії своїх службовців?

«Хлопців із ТЦК з початку повномасштабної війни мобілізовують на фронт, як і інших громадян. У нас от днями вісім військовослужбовців переведені на службу в бойові частини. Хтось іде на фронт, хтось повертається. Наша рота охорони повністю розібрана була по бойових частинах. У нас немає таких службовців, які не воювали б під час АТО чи повномасштабки. І після поранень вони, і з групами інвалідності. Це їх обзивають, на них кидаються, коли вони ходять зі сповіщеннями», — говорить Олександр. 

Він і його колеги не мають зброї та охорони. На виїздах їх можуть супроводжувати поліціянти, але дорога на роботу і з роботи — це коли ти можеш стати легкою здобиччю агресивних громадян чи й російських агентів. Напади на військових ТЦК про це й свідчать.

Не дуже безпечно й у приміщеннях ТЦК, хоча після відомих терактів їхня охорона посилилася.

«Ми не ховаємося від людей. Щодня до ТЦК приходить дуже багато чоловіків і жінок — важко відстежувати, що вони несуть у кишенях: вибухівку чи гранату. І на яких підставах охорона буде обшукувати їхні кишені? Можна було б поставити рамки для перевірки, як на вокзалах, але де взяти гроші на них? Та я думаю, що рамки не допоможуть — гранату можна і з вулиці кинути. Бо ж ТЦК — не офіс президента, по всьому периметру охорону не виставиш», — говорить Бондарчук.

На його переконання, річ не в охороні, навіть посиленій. Річ у змінах організації мобілізаційної роботи — потрібно, щоб громадяни не сприймали ТЦК як ворога, з яким треба розправитися. Але це вже не в компетенції службовців центрів комплектування.